Сайт працює у тестовому режимі

У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) зазначається наступне:

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

 

Стаття 13 є, по суті, вимогою до держав-членів запровадити механізм захисту прав, гарантованих Конвенцією, який реалізував би принцип субсидіарності в діяльності Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд). Це положення вимагає від держав-членів запровадити засоби захисту прав, які уможливлювали б розгляд справ про порушення прав, гарантованих Конвенцією, спочатку на національному рівні. У цьому сенсі ст. 13 співвідноситься зі ст. 35 Конвенції, яка вимагає вичерпання всіх наявних засобів захисту прав, запроваджених у національному законодавстві.

У науковій літературі складовими права на ефективний засіб юридичного захисту визначається право на подачу скарги до державних органів у разі порушення ними прав та свобод, передбачених Конвенцією, а також розгляд такої скарги по суті. До того ж, наявність засобу юридичного захисту в розумінні ст. 13 Конвенції поряд із закріпленням обґрунтованості вимог повинно забезпечувати можливість відшкодування шкоди.

Характер засобу юридичного захисту, необхідного для дотримання ст. 13 Конвенції, залежить від природи можливого порушення. Під «ефективним» слід розуміти такий засіб, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. За змістом ефективний засіб захисту повинен відповідати природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення права особи.

Стаття 13 Конвенції не передбачає особливої форми правового захисту: держави мають певну дискрецію, яка зводиться до можливості  вибору способу виконання свого зобов’язання, але характер права, що знаходиться під загрозою, має значення для типу способу, який держава зобов’язана забезпечити.

Слушно буде зазначити, що у деяких випадках Європейський суд не визнає за заявником обов’язку застосовувати національні правові засоби, які є «неефективними». Більш того, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права можуть мати місце особливі обставини, які звільняють заявника від необхідності використання національних засобів правового захисту, коли очевидним є існування адміністративної практики постійних порушень, несумісної з положеннями Конвенції, а держава проявляє терпимість щодо цих порушень, у результаті чого розгляд у національних судах може стати неефективним.

 

Сфера застосування статті 13 Конвенції:

 

  • право на оскарження;
  • доступність засобу юридичного захисту;
  • право на відновлення порушених прав;
  • право на відшкодування за порушене право;
  • наявність практичної можливості отримати відшкодування.

 

 

Регіональне відділення
Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду
з прав людини при Північно-Східному міжрегіональному управлінні
Міністерства
юстиції (м. Суми)