Одним із прав, гарантованих статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), є право на захист/юридичну допомогу, закріплене в підпункті «с» пункту 3. Воно становить одну з основоположних засад справедливого судового розгляду. Цей пункт статті 6 Конвенції кореспондується зі статтею 59 Конституції України та статтею 20 Кримінального процесуального кодексу України. Стаття 7 КПК України передбачає, що кримінальне провадження здійснюється на засадах забезпечення права на захист.
Спосіб застосування пункту 1 та пункту 3(c) статті 6 Конвенції на етапі досудового слідства залежить від особливостей відповідного провадження та фактів конкретної справи. Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками поліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження особи. Варто звернути увагу, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини ( далі – Суд, ЄСПЛ), особа набуває статусу підозрюваного, який обумовлює застосування гарантій статті 6 Конвенції, не з моменту офіційного надання/визнання такого статусу, а тоді, коли національні органи влади мають достатні підстави підозрювати цю особу у причетності до злочину. Це є усталеною практикою ЄСПЛ, яка повторена в рішеннях щодо України, наприклад, «Ушаков та Ушакова проти України», «Собко проти України» та ін.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що беручи до уваги особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє в стресову ситуацію й одночасно має справу з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення жорстокого поводження. Усі винятки з реалізації цього права повинні бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними у випадках серйозних обвинувачень, бо саме тоді, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися в демократичному суспільстві максимально можливою мірою.
Стаття 6 Конвенції не забороняє особі за власним бажанням відмовитися вголос або за мовчазною згодою від захисника. У своїй усталеній практиці ЄСПЛ наголошує на те, щоб відмова від надання правової допомоги була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб, супроводжуватися хоча би мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю, відмова не повинна суперечити будь-якому важливому громадському інтересу, має бути доведено, що заявник міг у розумних межах передбачати наслідки своєї поведінки.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що фундаментальний характер та важливість права на захист, гарантованого статтею 6 Конвенції, зумовив вироблення Європейським судом з прав людини усталеної практики щодо поширення гарантій цієї статті не лише на судове провадження, а й на досудове розслідування, оскільки саме на цьому етапі особа є найбільш вразливою. Порушення права особи на захист на стадії досудового розслідування може призвести до наслідків, які не завжди можуть бути виправлені під час судового провадження, що призведе до несправедливості національного провадження в цілому.
Регіональне відділення
Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду
з прав людини при Північно-Східному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Суми)
